У вересні 2020 року виповнюється 76 років від початку депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках.
Сотні тисяч українців було депортовано у примусовому, позасудовому порядку. Загалом, за офіційними даними у 1944-1946 роках було переселено до СРСР понад 482,8 тисяч осіб.
У 1947 році залишки українського населення, біля 150 тис. осіб, з історичних українських земель у складі Польщі в рамках Акції “Вісла” було депортовано на північ та північний захід Польщі.
У наступні роки (до 1951-го) до УРСР з території Польщі було переселено ще близько 50 тисяч осіб.
Депортація супроводжувалася терором, репресіями, конфіскацією майна, встановленням режиму спецпоселень для депортованих українців, обмеженням їх політичних, соціальних, економічних і культурних прав. Тотальне виселення корінних українців зі споконвічних теренів за етнічною ознакою було ретельно сплановане і брутально здійснене комуністичними режимами Польщі та СРСР.
Виселені з території Польщі українці знайшли свою другу домівку в різних регіонах України від Галичини до Причорномор’я, Слобожанщини та Донеччини. Протягом трьох років після закінчення Другої світової війни (1945–1948 рр.) Польщу охоплювала загра¬ва масового повстанського руху, що міг перерости у справжню громадянську війну. Цей рух був двох видів: опір поляків, що виник ще за часів німецької окупації країни, та визвольні змагання українського населення. Спільним у них було те, що вони не сприймали комуністичну систему в Польщі і досить серйозно їй протистояли. Тогочасний польський комуністичний режим змушений був залучати чималі збройні сили та матеріальні ресурси до операції придушення повстанського руху, що тривала з початку 1945-го і аж до 1948 року. Але ці повстанські рухи сильно і відрізнялися: джерелами виникнення і етнічним складом учасників, організацією і цілями, а також стратегією і тактикою. Польський рух опору був все ж антирежимним, а український вівся ще й за визволення з-під польського володіння. Що ж являв собою український рух на так званій «території Закерзоння»? Нині це землі південно-східної частини Польщі. Назва походить від терміну «лінія Керзона». Ця лінія була запропонована у липні 1920 року міністром закордонних справ Великобританії лордом Керзоном для демаркації кордонів між Радянською Росією і Польщею, під час укладання перемир’я.
26 липня 1944 р. між урядом СРСР та Польським комітетом національного визволення (ПКНВ) була підписана угода про польсько-радянський кордон. Договір не тільки передбачав врегулювання польсько-українського відтинку радянського державного кордону по «лінії Керзона», а й створив прецедент для «обміну населенням». Саме цей договір став основою для юридичного оформлення східних кордонів Польщі на Ялтинській і Потсдамській конференціях держав Великої трійки, що визначили «лінію Керзона» як основу східного кордону Польщі .
До переїзду в СРСР підлягали усі громадяни української національності з теренів Надсяння, Лемківщини, Холмщини , Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини 1944–1947 рр. здійснені за згоди союзників антигітлерівської коаліції та через координацію зусиль СРСР і прорадянських режимів Польщі та Чехословаччини. Загалом депортація українців із цього українського етнічного терену ділиться на декілька етапів.
І етап: 15 жовтня – грудень 1944 року
Відносно добровільний період. Акція розпочалася зі створення апарату з питань переселення. Головне представництво з польського боку розмістилося в Любліні, а з радянського – в Луцьку. Виселяли переважно мешканців Холмського, Грубешівського, Томашівського і Замостівського повітів. Ті терени навесні і влітку 1944-го сплюндрували й спалили загони Армії Крайової, батальйони хлопські та інші польські підпільні формування. Перший ешелон з переселенцями було відправлено із села Стрільці Грубешівського повіту. Він складався з 28 вагонів, в яких виїздили 290 осіб – власники 78 господарств. Потяг рушив зі станції Володимир-Волинський з призначенням на станцію Ново-Хортиця Запорізької області. Умови переїзду були жахливими. Від дому до залізниці людей супроводжував військовий конвой. Проживали вони до відправлення поїзда на залізничних станціях просто неба, без належних санітарних умов, харчування та медичної допомоги. При тому очікування формування ешелонів тривало від кількох тижнів до кількох місяців. Перевозили депортованих переважно у товарних потягах – часом в одному вагоні з худобою. Дорога до місця призначення могла затягнутися на місяць.
Початковий етап був відносно добровільним. Люди самі зголошувалися виїжджати. Одні з них через те, що піддавалися на пропаганду про щасливе радянське життя, а інші, втікаючи від польських погромів або від утисків за національною та релігійною ознаками. Разом з тим, виїзд поляків із УРСР до Польщі затягувався, що зривало плани заселення українських сімей. Варшава пояснювала таку ситуацію невизначеністю побутових умов для польських переселенців і відсутністю територій, де їх мали б розселити. Польська влада планувала заселити їх на північні та північно-західні “земі одзисканє”, обіцяні та передані Польщі трохи згодом – у лютому 1945 року. Польські збройні акції прагнули нейтралізувати Крайовий провід ОУН західних окраїнних українських земель, якій підпорядковувалася воєнна округа «Сян». Частина бідноти підтримала план керівництва УРСР, який полягав у проведенні нового кордону, що захопив би регіон довкола Холма. М. Хрущов, який мав дружину – уродженку Холмщини, намагався переконати Й. Сталіна в необхідності створення Холмської обл. УРСР, посилаючись на той факт, що українці становили більшість населення регіону. Вказаний план у Кремлі не схвалили.
ІІ етап: січень–серпень 1945 року
Після вигнання нацистів та їхніх союзників із західної Лемківщини почався масовий виїзд із зруйнованих війною сіл (Дуклянський і Лупківський перевали). Це була остання умовно добровільна переселенська група. Усі інші втікали від терору польського підпілля. Часто майбутніх утікачів вводили в оману щодо умов розселення на нових місцях. Траплялося, що прибулі з Польщі у східні області УРСР селяни Грубешівського і Білопідляського повітів вимагали наділення індивідуальними господарствами, бо їм таке обіцяли районні уповноважені.
13 лютого 1945 року Рада міністрів Тимчасового уряду ПР прийняла рішення про безумовне стягнення із тих, хто зареєструвався, але ухиляється від виїзду до УРСР, натуральних поставок за 1944–1945 роки. Польська влада ініціювала прикликання до війська й включення до штрафних батальйонів усіх чоловіків–українців призовного віку, які не записалися на виїзд.
У лютому–березні 1945-го польське підпілля й частини Корпусу внутрішньої безпеки почали антиукраїнські збройні акції під гаслами “Українці за Сян”. Польська комуністична влада не чинила протидії цим злочинним акціям. Вбивства українців у Березівському, Холмському, Грубешівському, Любачівському, Перемиському, Сяноцькому й Томашівському повітах сприяли збільшенню охочих виїхати.
Від січня до кінця серпня 1945 року переселили 229 685 осіб (59 644 родини). Попри централізоване розселення прибулих, незначний відсоток потрапляв до області “не свого призначення” через проблеми із залізничним транспортом. Нерідко вагони з депортованими зупиняли, людей виганяли. Пояснювали реквізицією поїздів на інші потреби.
Від літа 1945 року плани переселенської акції почали зазнавати краху – почалася зворотна самовільна масова міграція переселенців у західному напрямі через невлаштованість на місцях переселення. У південних і східних областях закріпилося лише 20 тисяч прибулих.
22 серпня 1945 року міністр громадської адміністрації Владислав Кєрнік скликав надзвичайну нараду за участю шефа Генерального штабу Війська Польського генерала Владислава Корчица, командирів 3-ої, 8-ої й 9-ої дивізії піхоти, шефів воєводських управлінь громадської безпеки в Любліні й Ряшеві. Вони вирішили спрямувати в район Перемишля, Ліська й Любачева згадані піхотні дивізії із завданням переселити українців до УРСР.
ІІІ етап: вересень–грудень 1945 року
На цьому етапі депортація впроваджувалася силами трьох дивізій піхоти Війська Польського. Тоді насильно виселили українців із Ліського, Любачівського, Перемишльського та Сяноцького повітів. А з теренів Західної України депортували польське населення. Основним регіоном розселення в цей період був західний, оскільки, по-перше, звільнився житловий фонд, а по-друге, у віддалені регіони не могли перевозити через транспортну проблему.
УПА, як єдина сила, що могла протидіяти переселенню, розпочала палити села в тій місцевості, звідки виселяли українців. Ті відплатні акції погіршили ситуацію. Комуністична влада отримала додатковий аргумент для депортацій, а військові – для репресій проти цивільних, які сприяли повстанцям.
ІV етап: січень–15 червня 1946 року
Тоді депортували найбільшу кількість жителів Закерзоння – понад 250 тисяч – у західний регіон розселення, де зосереджувалися родини, які самовільно виїхали із інших областей. Тепер виконавці діяли особливо жорстоко, нищили українські села. У січні–березні проти селян, котрі не бажали лишати домівку, провели пацифікацію. Наприклад, у селі Завадці Морохівській Сяноцького повіту, де 25 січня 1946 року солдати 2-го батальйону 34-го піхотного полку ВП вбили 56 мешканців.
5 квітня створено Оперативну групу “Ряшів” під командуванням генерала бригади Яна Роткевича, яка підпорядкувала всі військові частини і всебічно допомагала переселенським комісіям. 26 квітня начальник Генштабу ВП генерал Стефан Моссор наказав командирам ОГ “Ряшів”, Люблінського і Краківського округів до 15 червня 1946 року виселити 14 045 українських родин (понад 60 000 осіб), які ще лишалися в зоні депортацій. Для досягнення мети збільшили число родин для виселення протягом однієї доби – зі 100 до мінімум 500 на одну дивізію.
Через застосування війська в період від 1 січня до 15 червня 1946 року вдалося депортувати 252 422 українців. Довідково: До Білоруської РСР переселили майже 36 тисяч осіб, відмовилося виїхати понад 100 тисяч. Щодо білорусів не застосовували примусового військового виселення. Найменше з Польщі переселили литовців – 14 осіб. Водночас до Польщі з Білоруської РСР переселили 231 тисячу поляків, ще майже 170 тисяч з Литовської РСР.
У цій фазі акції Військо Польське випробувало насильницьку схему виселення, яку повторили під час акції “Вісла”.
Акція «Вісла»
Українців, які нізащо не погодилися «добровільно» залишати свої села, ще залишилося близько 140 тис. Та від 28 квітня до 31 липня 1947 р. відбувалась сумнозвісна акція «Вісла», яка з метою асимілювати українців з поляками та навіки позбавити етнос самобутної ідентичності розпорошила їх по західних і північних землях Польщі. Автором і виконавцем плану депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя у 1947 р. був генерал Стефан Моссор – командувач Операційної Групи «Вісла». Польське керівництво вмотивувало висилку помстою за вбивство заступника міністра національної оброни Польщі генерала Кароля Свєрчевського, як вважали, скоєного бійцями УПА. Польська держава розглядала українців як опору для УПА, тому це й стало ідеальним приводом позбутися українців.
Остання корекція радянсько-польського міждержавного кордону відбулася у 1951 р., коли внаслідок укладеного 15 лютого договору про обмін ділянками державних територій до Польщі відійшов Нижньо-Устрицький район (480 км. кв.) з багатими нафтовими покладами, а до СРСР – ділянка території в Люблінському воєводстві в трикутнику між річками Буг, Солокія та Хучва на південь від Грубешова та на схід від Томашува, де були поклади кам’яного вугілля Львівсько-Волинського басейну.
Розпорошені багатьма регіонами України вимушені переселенці із Закерзоння, душею і думками завжди прагнули повернутися додому на їхні землі, до їхніх домів, церков, лісів та гір. Значна частина з них рухалася як могла на захід, плекаючи надію перетнути новий кордон з Польською республікою, що очевидно в роки Сталінського СРСР було неможливим.
Дехто з них зупинився в Самборі (Львівської обл.) і залишився там до кінця свого життя. Інші розпорошилися теренами західної України. Згодом почалося поступове звикання до нових не менш некомфортних умов проживання, що особливо важко переносилося старшими членами родин. Перспективним для заселення у ці роки стало село Зимна Вода поблизу Львова, населення якого переїхало у Польщу.
Село почали поступово заселяти окремі вихідці із Закерзоння, які згодом допомагали переїзду у Зимну Воду інших своїх земляків. На цій основі враховуючи особливості етнічного, мовного, релігійного характеру почала творитися нова спільність населення Зимної Води. Багато з цих перших переселенців відійшли у кращі світи. Однак в їхніх родинах збереглася пам’ять найбільш яскрава і гостра про важкі роки переселення.